Степанівка – це не просто крапка на карті Чернігівщини, а справжній часовий портал, де кургани Київської Русі сусідять із відлунням татарської навали та курйозами імперської корупції. Сьогодні село відкриває свої таємниці тим, хто готовий розгледіти за звичними пейзажами історію шляхетських родів та амбітних інженерних рішень минулого.
Історія цих земель почалася з попелу. Ще у 1239 році, коли ординці вогнем пройшлися Чернігівщиною, на околиці дрімучого Чемерівського лісу зникло давнє поселення. Нині про нього нагадує лише урочище «Селище» на південний захід від сучасної Степанівки – німа пам’ятка дотатарської доби. Сама ж Степанівка постала пізніше, у XV столітті, як козацьке поселення, що згодом перейшло під протекторат пані Катерини Групай та гетьмана Юрія Хмельницького.
Географія на зламі епох
Ландшафт села продиктований норовливою річкою Дягова: правий берег розлігся пологими схилами, тоді як лівий – високий та порізаний глибокими ярами. Саме тут зосереджені головні археологічні скарби, хоча доля їхня невтішна:
- Курган IX – X століть, що перебуває на обліку Академії археології, поступово руйнується часом.
- Давні могильники на іншому боці села були безповоротно знищені плугами під час сільськогосподарських робіт.
Проте справжній технологічний фурор у минулому викликав паровий млин біля маєтку генерала Троцького. Поки сусіди покладалися на вітер, цей велетень працював на чистій нафті. Окрім цього «дива техніки», інфраструктура Степанівки вражала своєю потужністю:
- 12 вітряків та декілька водяних млинів.
- Олійниця Митрофана Андрієнка.
- Кінна соломорізка Дементія Шамрука.
- Цегельні Юхима Боровика та Петра Саєнка.
- Три кузні, де вправно працювали майстри Андрієнко, Пономаренко та Лцукна.
Вечорами ж село змінювало робочий ритм на музичний. На «колодках» збиралася молодь: пісні, танці та щирий сміх тривали до пізньої ночі, створюючи ту саму атмосферу живої української громади.
Освіта з присмаком авантюри
Шлях до знань у Степанівці був непростим. У 1886 році диякон Леонтій Поляков відкрив першу церковно-приходську школу в сторожці на горі. Навчання було престижним і дорогим – одна грошова одиниця на місяць, що на той час вважалося чималими статками. Підлітки 16 – 18 років опановували там «Закон Божий», лічбу та письмо.
Справжній скандал розгорівся у 1904 році навколо будівництва Земської школи. Меценат Григорій Данилович виділив кошти на величну двоповерхову споруду, але підрядник Касьянов виявився спритним махінатором. Частину цегли, призначеної для другого поверху, він потай вивіз у Волосківці для власного будинку. Як наслідок – школа постала «півтораповерховою».
Григорій Данилович походив із давнього шляхетського роду, чиї корені сягали XIV століття. Його предки користувалися гербами «Сас», «Лис» та «Прус», а землі під Степанівкою родина отримала ще у 1709 році від Івана Скоропадського.
Данилович був не просто офіцером, а природженим педагогом. Йому довіряли виховання синів генерали, а сам він мріяв про розвиток рідного села, плануючи звести ще й лікарню та нову церкву. Попри те, що його маєток був зруйнований, а могила сплюндрована, він залишив по собі те, що неможливо вкрасти – фундамент для майбутніх поколінь.
Сьогодні туристи та дослідники можуть побачити ту саму Земську школу, яка тепер слугує міжшкільним навчально-виробничим комбінатом (до речі, другий поверх таки добудували пізніше). Завдяки місцевим активістам було впорядковано і частину родинного цвинтаря Даниловичів, повертаючи громаді пам’ять про людей, які творили історію цього краю.
