Онуки та правнуки сіверських повстанців сьогодні продовжують жити на вільній Чернігівщині. Пам’ять про унікальне прагнення їхніх предків до волі необхідно ретельно зберігати. Проте радянська історіографія десятиліттями намагалася стерти складні й глибокі сторінки нашого минулого. У серпні 1990 року над школою в селі Бирине замайорів синьо-жовтий прапор. Його підняли разом із місцевими жителями, які чітко пам’ятали запеклий спротив радянській системі. Це був перший український стяг у Новгород-Сіверському районі.
Стрілянина в лісах не вщухала довго. Постріли навколо Бириного лунали аж до середини 1930-х років. Селяни відчайдушно чинили спротив радянському терору, насильницькій колективізації та грабіжницьким продзагонам. Проте найактивніший період існування вільної Биринської республіки охопив лише зиму 1918 – початок 1919 року. Червона влада знищувала будь-які прояви незалежності з особливою жорстокістю. Окупанти оголошували незгодних українців «бандитами» або «ворогами народу». Головним інструментом більшовиків для придушення самоврядування стали керовані з москви «совєтські партизани».
Продзагони вдерлися до села у 1919 році. Загарбники масово відбирали у селян хліб. Непокірних жорстоко переслідували, але боротьба тривала поколіннями. Спротив не зник навіть після завершення Другої світової війни. Наприклад, Савелія Тупицю за відмову вступити до колгоспу у 1948 році заслали до таборів Сибіру. Нащадків тих, хто так і не прийняв радянську систему, в селі аж до 1970–1980-х років називали «індусами».
Звідки ж узялася така шалена тяга до свободи? Величезну роль відіграла історична козацька традиція. Мешканці особливого Сіверського краю поколіннями виживали в умовах автономності, прикордоння та густих лісів. Вони понад усе цінували право самостійно вирішувати власну долю. Головним символом психології місцевих старожилів у 1918 році став незалежний і непокірний вовк – «сіроман».
До самоорганізації селян підштовхнув і географічний чинник. Жахлива відсутність доріг та слабкий зв’язок із повітовим центром паралізували центральну владу. На Сіверщині також існувала традиція створювати озброєні громадські об’єднання ще з початку Першої світової війни (1914-1915 рр.). Тож коли у 1918 році кільканадцять поселень Новгород-Сіверщини опинилися в «нейтральній зоні» між німцями та більшовицькою Росією, виникла самооборона. Села стали повністю непідконтрольними жодному режиму.
Це була справжня народна демократія. Тодішня Биринська республіка фактично функціонувала як селянська самоврядна територіальна громада. Місцеві жителі збиралися на загальні збори, самостійно вирішували земельні питання й запроваджували власне судочинство. Для захисту від анархії формувалися загони самооборони й організовувалися нічні чергування. Керували громадою обрані селянами авторитетні «отамани», серед яких був Павло Фролов. Також важливу роль відігравали представники колишньої волосної адміністрації, зокрема волосний писар Роман Харитонович Феськов.
Про його діяльність згадував правнук – відомий український правник Валентин Головченко. Унікальні спогади про це дивовижне народне самоврядування зібрав історик і краєзнавець Борис Степанович Домоцький. Він першим привернув увагу до практично недослідженої теми в історії Чернігівщини. У серпні 1984 року науковець очолив школу в селі Бирине. Там він застав живих очевидців тих буремних подій.
Домоцького вразив особливий всесвіт спогадів старожилів. Вони розмовляли унікальним діалектом, мали глибоку народну мудрість та вміли берегти таємниці. У радянські часи згадувати про таке було смертельно небезпечно. Проте люди пам’ятали період «без признанія советів, ніяких ленінів, ніяких німців». Науковець швидко занурився у глибини ментальності місцевих жителів, щойно ступив на землю «литвинів»*.
Чи існувала Задеснянська міні-республіка насправді? Офіційні джерела, які підтвердили б цей факт, досі не знайдені. Схоже, документи надійно сховали або знищили більшовики під час кривавого насадження радянської влади. Широкому загалу ця тема донедавна залишалася абсолютно невідомою. Редакція сайту «Чернігівщина туристична» щиро подякувала Борису Домоцькому за розкриття цієї таємниці.
*Новгород-Сіверщину називають землею литвинів через те, що в XIV–XVI ст. цей край входив до складу Великого Князівства Литовського. У цей період відбулося активне переселення та культурне змішування місцевого населення з вихідцями з литовських і білоруських земель, яких тоді називали «литвинами». А Новгород-Сіверським тривалий час (з 1388 р.) управляв литовський князь Дмитро Корибут. Самі «литвини» Півночі України та Чернігівщини (зокрема Новгород-Сіверщини, Седнівщини, Сновщини) — це здебільшого нащадки корінних слов’ян (сіверян), які жили тут ще з часів Київської Русі. Через географічную ізольованість у поліських лісах вони зберегли архаїчний уклад життя та власну «русинську» (давньоукраїнську) самосвідомість, а назва «литвини» закріпилася за ними як історичний екзоетнонім у сусідів.
