Історія українського театру знає чимало імен, що залишалися за лаштунками, але без яких сяйво головних зірок було б неможливим. Однією з таких постатей є Наталія Михайлівна Богомолець-Лазурська – жінка, яка перетворила захоплення сценою на справжню наукову та життєву місію.
Народившись у селі Лихачів на Чернігівщині, вона змалечку марила мистецтвом перевтілення. Попри родинні зв’язки з відомим фізіологом Олександром Богомольцем, Наталія обрала свій шлях – гуманітарний. Вища освіта на Одеських жіночих курсах заклала фундамент для її майбутньої діяльності як історикині та біографині.
Її стосунки з Марією Заньковецькою важко назвати просто дружбою. Це був творчий тандем, що тривав десятиліттями:
- Перша зустріч у 1894 році, яка назавжди вразила юну Наталію талантом видатної актриси.
- Спільна робота на сцені у трупі Миколи Садовського, де Богомолець-Лазурська виступала під псевдонімами “Невидимка” та “Лихачівська”.
- Листування, що налічує майже 200 конвертів, наповнених щирістю та професійними порадами.
- Написання нарису про життя Заньковецької, який сама прима визнала найбільш достовірним життєписом.
Наталія Михайлівна була не лише теоретиком, а й практиком культурного будівництва. Разом із чоловіком в Одесі вона ініціювала створення Мистецького товариства імені своєї кумирки. Навіть у Козельці, де родина мешкала певний час, їй вдалося організувати театр, куди на репетиції приїздила сама Заньковецька. Її науковий доробок – це понад 30 публікацій у пресі та робота в “Українській театральній студії”, що стала предтечею інституту імені Кропивницького.
До останніх днів у 1958 році вона залишалася головним консультантом для дослідників сцени. Життєвий шлях дослідниці, що розпочався на Ніжинщині, завершився у віці 78 років на Байковому кладовищі в Києві, залишивши нам вичерпний літопис золотого віку українських підмостків.
